Непосида

Нападало трохи білої манни на землю - сніг. Болото, яке створила відсутність морозу, прикрашає дороги, тротуари, машини та й самих перехожих… Похмуре небо додає… навіть не знаю чого може додавати таке небо, але аж ніяк не оптимізму… Похмурі пішохідні переходи, кам’яні замурзані станції, вагони метро, набиті неприязню - все то реальність мого світу.

І я знаю, що реальність залежить тільки від мого сприйняття, я знаю, що кам’яні джунглі не таке вже й лайно… але мені від цього не набагато легше, чомусь… Мабуть я забагато думаю, я не ховаюсь від можливості побути наодинці навіть посеред натовпу. Бути покинутим, чи просто напросто кидати всіх довкола -  вибір за кожним… я обираю останнє, вкотре.

Чому людині хочеться бути наодинці і водночас мати когось поруч, когось рідного, когось близького, когось ближчого за самого себе… Бо людина прагне неможливого, зациклюється на парадоксах, на неприязні та самотності. Друзі переживають за тебе більше ніж ти сам, а ти береш і йдеш, кидаєш, нищиш їхнє примарне але солодке щастя, вкотре… Ідеш далеко і на довго, і не знаєш чи повернешся.

Чому люди завдають болю саме тим, кого найбільше люблять… Чому нічого не можуть з цим удіяти, чи не хочуть… Чому… Знову багато питань на які ніхто відповіді не дасть, на які відповідей можливо і немає… Для чого ж тоді ставити  такі питання… і знову питання…

А надворі й далі повно болота… болота на землі, болота на тротуарах, на шинах, болота на черевиках… і в душах…

Мабуть так і теба… кожна ніч має свій світанок - кожне почуття має своє логічне продовження. Цього разу це прірва… Саме туди треба скинути все, що в’язало, що виморювало, що тішило.

Смутний перехід, старий гоп і мерзенний холод нагадають про все, мимоволі, хоча так і треба… Більше не буде того тепла… тіло його не дасть,  хоча його дає погляд та розмова… А без важливої деталі (хоча мабуть і не найважливішої) конструктор не стане повним, чаша не буде випита до дна… це як метро без вагонів. Кому потрібне таке метро, кому потрібна така відсутність тіла?

Кидати в безодню завжди важко… проте пізніше шукати нові вершини, нові піки розчарування (і аж ніяк не піки комунізму) стає набагато легше… нема тягяря, солодкого, мінливого і в’язкого…

Осінь минула, лишилась формальність - має випасти сніг.  Її присутність провела крізь осінь, барвисту, холодну і підступну… Далі інший світ, інший погляд, інше тепло, ще одне тіло… Ось хай тільки випаде сніг!

“… я так хочу щоб ти була щасливою,
 хай не зімною, а з кимусь іншим,
і хай на тебе любов чиясь хлине зливою,
а я вже свою майже знищив…”

Недавно святкували в друзів. Стара добра і така до болю знайома атмосфера, все як в старі добрі часи… І багатьох обличь давно вже не бачив. І як завжди, після гулянки на балконі 6-го поверху ми стояли і розмовляли про вічне, про…

Друг розповів історію про дівчину, що була хорошим другом, але мала солідного бойфренда з машиною і роботою, може й квартирою в Києві… Майже як в “Сльозах та соплях”. І той друзяка був з нею зовсім не тому, що хотів дружити… дружити було важко, та більшого він не міг собі дозволити, вони не могли собі дозволити… Однобока любов, буває…

Ми помовчали хвилину… кожен про своє. І десь тоді до мене дійшло, що розумію його я дуже добре. Та ж історія. Гарна і порядна дівчина з бойфрендом в комплекті, “щира” дружба, чаювання, розмови задля того, аби бути поруч, проте не довго і не дуже часто… І нічого з цим не вдієш… Не поговориш з нею про найбільшу гризоту — про неї, вона ж бо заплаче, а цього ти не хочеш ні за що в житті, і не кинеш зовсім — буде дуже боляче обом, і не … Отак потроху вбиваєш те, що десь в грудях ще жевріє (знову як у пісні), тільки щоб вона була щасливою… з кимусь іншим…

Життя летить, ти ловиш його за хвоста — там найекстримальніше (і аж ніняк не через близькість дупи), ти витискаєш з пір’я кожну краплину адреналіну, щоб тільки закапати вени і забутись хоча б на хвильку… от тільки самотою трохи віє…

Така от ціна чийогось щастя… чи може нещастя…

Часом буває холодно…Тремтливий мороз пробігає по шкірі, зачіпає й обличчя, та найбільше пече десь всередині… І не був би холод проблемою, якби його можна було залити гарячим чаєм чи заморити теплим светром. Він не віє десь зовні, не пробирається крізь погано заклеєні вікна чи шпарини в підлозі. Холодно десь всередині, там в закутках кісток та м’язів… в районі грудей. Холод той іноді пробивається назовні, і тоді зовсім погано…

Особливо важко восени, коли крім свого холодку ще й зі шпарин дує… Певне, просто восени чогось особливо невистачає…  Довгі прохолодні вечори, прикрашені кольоровим листям дерев та мерехтливими ліхтарям. Багато часу, щоб заглибитись в себе і побачити той холод, з яким й так постійно живеш… Чогось не вистачає… Може пригод? А може чогось простішого?..

Мить свободи триває недого… Ти відчуваєш лише захоплення цим світом досить недовго. Проте за цей час в голові руйнується структур взвємодії елементів цього світу, мозок тікає від всіх проблем, ілюзій, недоречних фраз і моментів. Ти бачиш цей світ, але в ту мить світ не має значення. Відірватись від реальності так проиємно… Це солодке вічуття минає досить швидко. Десь одразу після того, як ти відчуєш знову землю під ногами, як відчуєш силу тяжіння, що знову оволоділа тобою. Ця мить іде як вранішній сон - тікає від тебе повільно, проте впевнено. І пізніше залишиться лише згадка про те, що мить відбулася… описати її потім неможливо.

Це воля. Коли вона минає, хочеться здобути її знов, невловиму, проте таку бажану.

Я не знаю як це бути вітром, проте вірю, що в ці хвилі свободи я почуваюсь так само, як і вітер… невловимий, безтурботний, один на цілий світ. От тільки вітру не треба тікати від буднів, від рутини, від неприємних моментів і фраз, на відміну від мене… Хочеться бути вітром…

Літають не тільки птахи… літають і сміливці. Хоча сміливцями цих людей назвати важко. Це просто  люди-наркомани… тільки наркотиком є адреналін. Відчути себе птахом - незабутнє почуття.

Словом, 10 серпня ми стрибнули з парашутом на дропзоні в Бородянці. Чому ми ? Бокілька відокремлених людей, що просто час від часу перемовлялись між собою стами командою тоді, коли перебували разом в повітрі. Це згуртовує, надихає…

Інструктаж відбувся на день раніше. “Довгі та виснажливі тренування” проводились для аж 60-ти охочих, проте масовість заходу надавала всьому цьому якоїсь буденності. Але погода була вітряною, тому не всі стрибнули одразу. Та й ті, що стрибали, робили це при значному вітрі та ще й під вечір. На той час мене на аеродромі вже не було - поїхав додому. Так мені порадив друг парашутист. Казали, що я пропустив 3 відкритих запасних парашути. Дехто вирішив просто перенести стрибок на ранок неділі.

Наступного дня, в неділю , всі вже з самого ранку з нетерпінням чекали стрибка: батько з двома синами, хлопці, що ночували на  базі в парашуті, київляни, я та ще дівчинка Аня, що ледь не плакала мов мала дитини — “Хочу стрибати, хочу стрибати, ХОЧУ СТРИБААААТИ!!!”. Всі дивувалися її завзяттю. З нею все зрозуміло - вона майбутній скайдайвер .

Стрибнули ми класно, ніхто не втикав, ніхто не травмувався, всі страшенно кричали в повітрі не від страху, а від адреналіну,  від захоплення… так кричать на концертах фанати, коли виступає їхня група…хоча ні, фанати кричать не з таким захопленням.

Домовились пострибати ще якось, можливо тією ж командою. Пригоди згуртовують, зрозумів я.

Ці вихідні будуть мабуть найцікавішими цього літа (це якщо я не стрибну знову).

Якщо кого зацікавило - http://www.paraskuf.com.ua , тут є багато інформації.

І для тих хто хоче стрибнути: не відкладайте, воно варте того, щоб пережити якомога скоріше.

Відгриміла Країна Мрій. Багато веселого там було. Сподобався дощик близько 3-ї в суботу. В кого була парасолька - той не відчув щастя бути мокрим.

Проте, я не сказав би, що цьогорічна КМ була дуже особливою. Минулорічна мені сподобалась більше. Можливо тому, що цього року я вже не мав перших, нових вражень. Хтозна…

Головними конкурентами основної сцени були хлопці та дівчата, що організовували Козацькі Забави (хоча конкуренція відносна, і мені здається, що протягом часу, коли відбувались забави, найбільше людей було якраз не біля головної сцени).

Козацькі забави організовувало Братство козацького бойового Звичаю “Спас”. Іхній сайт - spas.in.ua , проводять вони забави не вперше, та й заходів інших в них вистачає. Хлопці молодці. Так тримати!

Будемо чекати наступної КМ. Сподіваємось і Скрипка вже видужає (а то на костилях чомусь ходив), і людей буде більші, і гуртів, що виступатимуть, та й Козацькі забави знову розважатимуть людей.

30 травня - 1 червня я відвідав Львів. Витягнули друзі. Так часто буває, принаймні в мене. Місто Лева виявилось ще привітнішим, ніж було раніше. Принаймні мені так здалося. Цілком можливо, що таке враження було набуте разом з кількома літрами гарного львівського пива.

Один друг сказав: “У Львові найкраща кава - це пиво!”. Я вагаюсь щодо того чи погоджуватись, проте саме формулювання мені сподобалось. Може воно так і є…

Кажучи чесно, я не знаю, чому почав писати блог…

Просто всі писали, ну і я написав. :)

Словом, це є початком мого блогерського життя :)

Сподіваюсь Вам буде цікаво.